Мій прапор
Синьо-жовтий прапор для українців - це символ свободи і боротьби за незалежність
Після приходу більшовиків синьо-жовтий прапор опинився під суворою забороною. За його зберігання людей засуджували та вивозили до Сибіру. В архівах КДБ дослідники знайшли документи, які підтверджують такі факти.
Під час хрущовської відлиги сміливців, які відважувалися вивішувати національні прапори, саджали за ґрати. Великий скандал зчинився в Києві, коли 1 травня 1966 року над будинком Київського інституту народного господарства (нині КНЕУ) замість червоного прапора зранку з’явився синьо-жовтий. Звичайно ж, прапор зірвали, а студентів Москаленка та Куксу, що його вивісили, засудили на 3 та 2 роки ув’язнення.
Суворішим стало покарання за будь-який прояв національної свідомості за часів Брежнєва. 22 січня 1973 року в Чорткові (Тернопільська область) Володимир Мармус із вісьмома товаришами вивісили чотири національних прапори. У вересні того ж року Мармус був засуджений до 6 років позбавлення волі в колонії суворого режиму з наступним засланням на 5 років.
Але з початком перебудови й пожвавленням національного руху в Україні синьо-жовті прапори почали з’являтися на громадських заходах. У 1989 році мітинг пам’яті Чорнобильської трагедії у Львові проходив під національним прапором. Того ж року жовто-блакитний прапор підняли в Києві на закритті Шевченківського свята.
Невдовзі у Львові, Тернополі, Рівному, Луцьку жовто-блакитний прапор встановили над міськими радами, які самостійно ухвалювали відповідне рішення. Фактично, це засвідчувало майбутню зміну влади. Першим містом не із західного регіону, де міська рада вивісила національний прапор, став Житомир (13 червня 1990 року). Майже щоночі прапор зривали. Потім з’ясувалося, що це робила міліція на вимогу обкому КПСС. Але прапор вивішували знову й знову, зрештою, організувавши власну охорону.
Київ став дев’ятим містом України в 1990 році, над яким підняли жовто-блакитний прапор. А вже після провалу серпневого путчу ГКЧП у Москві національний прапор внесли до сесійної зали Верховної Ради України. Це сталося 23 серпня 1991 року, й саме до цієї події прив’язаний указ президента України «Про День державного прапора України».
Відтоді жовто-блакитний прапор став державним, і важко було уявити, що в новітній історії України повторяться страшні факти переслідування українців через державну символіку. Але на початку військової агресії на Донбасі за український прапор чи жовто-блакитні кольори почали вбивати.
У Горлівці після акції «За єдину Україну!» 17 квітня 2014 року викрали й убили депутата Горлівської міськради Володимира Рибака за те, що під час акції він спробував зняти прапор «ДНР» і повернути український прапор на будівлю міськради. Його понівечене тіло знайшли 19 квітня місцевими рибалками в річці Казенний Торець біля смт Райгородок Слов'янського району Донецької області з ознаками насильницької смерті.
16-річного Степана Чубенка, воротаря футбольного клубу «Авангард» (Краматорськ), розстріляли проросійські бойовики в Донецьку 28 червня 2014 року за те, що в нього на рюкзаку була жовто-блакитна стрічка. Нагороджений званням "Народного Героя України" (посмертно).
У 2016 році підконтрольний Росії суд у Криму засудив на 3 роки й 7 місяців позбавлення волі українського активіста Володимира Балуха. Фермер із села Серебрянка ще в 2013 році під час подій на Майдані вивісив на своєму будинку прапор України. А вже після анексії Криму в 2016 році додав на паркані табличку «Вулиця Героїв Небесної Сотні».
В молодіжному центрі Удачненської селищної громади спільно з бібіліотекою 20 серпня було організовано книжкову виставку "Made in Ukraine", де були представлені книжки сучасних українських письменників, проведено історичну годину "Героїчна Україна - від минулого до сьогодення" та вікторину "Що ти знаєш про Україну?". А ще тут відбувся кінопоказ документального фільму Євгенії Подобної для каналу UA:Перший "Мій прапор" - це історії трьох мешканців Донбасу, які під час окупації регіону 2014 року залишилися вірними Україні й національному стягові.
«Коли ти бачиш неймовірну хвилю хейту до місцевих, коли кажуть, що Донецьк сам кликав окупантів і не протистояв їм — маємо показувати правду. Люди на Донбасі — не зрадники, і в той складний період багато хто не побоявся показати свою проукраїнську позицію, хоч це загрожувало полоном та навіть смертю. Тому про цих людей потрібно розповідати», — коментує Євгенія Подобна.
